Євгенія Ігнатенко

Ідея цьогорічної партесної лабораторії «Musica sacrа Ukraina» – представити панораму історичного розвитку українського партесного концерту. Програма включає 10 концертів Миколи Дилецького, які минулого року прозвучали на концерті у Софії Київській – один восьмиголосний, а решта чотириголосні, а також три анонімних дванадцятиголосних концерти з київської колекції, яка зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. Всі дванадцятиголосні концерти розшифровані і науково опрацьовані Євгенією Ігнатенко і будуть виконані вперше. Отже, презентуються:

– твори різних авторів – Миколи Дилецького і трьох анонімних композиторів;

- твори, різні за часом створення. Концерти Дилецького написані в 70-80-х роках XVII століття, а 12-голосні твори з київської колекції записані в рукописах, які датуються 30-40-ми і 60-ми роками XVIII століття. Отже, їх відділяє часова відстань в 50 і більше років, виразно відчутна у звучанні.

- твори, різні за виконавським складом – камерні чотириголосні, традиційний восьмиголосний і масштабні дванадцятиголосні. Цікаво прослідкувати особливості стилю партесних творів, обумовлені відмінностями виконавського складу, адже у 4-, 8- і 12-голоссі перед співаками постають різні завдання, виникає можливість для експериментування із різною кількістю учасників ансамблю.

"Граматика мусикійська" Дилецького 1679 року. Російська державна бібліотека. Фонд 173.І, № 107

XVII століття – доба становлення та розвитку української професійної хорової культури. Її ключовою фігурою є композитор, співак, диригент і теоретик музики Микола Павлович Дилецький (?1630–1690).

Відомостей про його життя і діяльність збереглося обмаль, їх містять редакції та копії його трактату «Граматика мусикійська». Навчався Дилецький у Віленській єзуїтській академії, про що сам повідомив у редакції «Граматики», створеній у Москві в 1679 році на замовлення російського промисловця Дмитра Строганова. Відомо, що у 1675 році Дилецький підніс магістрату міста Вільно (сучасний Вільнюс) поетичний твір «Toga złota» («Золота тога»), який, на жаль, не зберігся. Деякий час Дилецький працював у Смоленську (1677 року в цьому місті створено нову редакцію його трактату), після чого переїхав до Москви. Сучасник Дилецького, диякон Іоанікій Коренєв, автор полемічного твору «Мусикія», записаного в одному рукописі з трактатом Дилецького «Граматика мусикійська», назвав його «житель града Києва».

Процес відродження творчості Дилецького почався ще у XIX столітті, з появою музикознавства як науки, і триває до тепер. Спочатку відкрили Дилецького-науковця: його трактат «Граматика мусикійська». У другій половині ХХ століття українська музикознавиця Ніна Герасимова-Персидська віднайшла твори Дилецького-композитора: три цикли Служб Божих, Воскресенський канон і кілька концертів. Підготовлене нею видання «Микола Дилецький. Хорові твори» – перше зібрання творів композитора – вийшло друком 1981 року в Києві. Ще один твір Дилецького – авторизований Ніною Герасимовою-Персидською концерт «Прийдіте, людіє» – видано також у Києві у 2006 році (нотна збірка «Партесні концерти XVII–XVIII ст. з київської колекції», підготовлена до друку Євгенією Ігнатенко). Зрештою, за останні 10 років російськими музикознавицями Наталією Плотніковою та Іриною Герасимовою виявлено й уведено в обіг ще два богослужбових цикли – Вечірню та «реквіальну» (заупокійну) службу і щонайменше 16 концертів композитора. В цілому, на сьогоднішній день Дилецькому приписують понад 100 творів. Саме концерти, які нещодавно знайшли в архівах з іменем Миколи Дилецького, презентують творчість композитора у програмі. Вони ще не звучали в Україні, та й сам факт встановлення їх авторства досі не відомий широкому колу музикантів і любителів музики.

Рукописи творів Дилецького зберігаються в Російській Національній бібліотеці Санкт-Петербурга (зібрання А. Титова, № 932–935). Їх публікацію підготувала Ірина Герасимова. Твори увійшли до видання «Nicolaus Dylecki, ca. 1630-1690. Vesperae, Liturgia, Concerti quatuor vocum», що вийшло у Варшаві наприкінці 2018 року.

У більшості новознайдених концертів Дилецького використано тексти з богослужбових видань православної Київської митрополії й унійної Греко-Католицької церкви (крім «Царю небесний» і «Господь просвѣщеніє моє», які спираються на московські друки). Це дає підстави припустити, що Дилецький написав ці твори у Речі Посполитій, до від’їзду в Московське царство, тобто до 1677 року. Вони прозвучать з урахуванням особливостей вимови церковнослов’янських текстів, поширеної на україно-білоруських землях у XVII столітті.

Всі концерти, окрім «Прийдіте, людіє», чотириголосні. За складом голосів вони досить різноманітні, що є характерною рисою барокового мистецтва. Використовується склад із рівномірним заповненням звукового діапазону (дискант–альт–тенор–бас), який згодом став класичним, а також без верхніх голосів (альт–тенор–бас–бас) чи з «порожньою» серединою (дискант–дискант–бас–бас, дискант–дискант–дискант–бас).

Собор Св. Софії в Києві

Музика Дилецького мала непростий шлях до слухача. За радянських часів її не виконували і не записували через релігійний зміст і церковне призначення. Зрушення почалися після розпаду Радянського Союзу і проголошення незалежності України. Аудіозаписи творів Дилецького з’явилися на початку третього тисячоліття, найбільш відомі – виконання камерного хору «Київ» під орудою Миколи Гобдича та ансамблю «A cappella Leopolis» (мистецький керівник Роман Стельмащук, диригентка Людмила Капустіна).

У своїй творчості Микола Дилецький поєднав досягнення сучасної йому європейської музики – італійської, німецької, польської – зі слов’янським мелосом. Подібна ідея надихає виконавців нашого проєкту, які поставили перед собою завдання синтезувати найкращі здобутки в інтерпретації європейської барокової музики і традиції української хорової школи.

Анонімні дванадцятиголосні концерти «Прийдіте, людіє» і «Воспойте Господеві піснь нову» розшифровані з комплекту поголосників 41 П /XVIII–14, який належав Києво-Печерській лаврі і датується 60-ми роками XVIII століття. Цей комплект налічує 11 поголосників із 12-ти. З якихось причин 12-й поголосник (партія першого баса) означений шифром Софійського зібрання (123/119 C). Концерт «Скорби сердца моєго» є в двох комплектах: 121/117 С, який за папером датується 30-40-ми роками XVIII століття і надійшов до Інституту рукопису НБУ ім.В.Вернадського з Софії Київської, а також в уже згадуваному пізнішому Лаврському комплекті 41 П /XVIII–14.

Сторінка поголосника третього альта. 41 П /XVIII–14. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім.В. Вернадського

Той факт, що один і той самий концерт записаний в рукописах Софії Київської і Києво-Печерської Лаври говорить про те, що особливих традицій – Лаврської чи Софійської, не було; було спільне співацьке середовище. А те, що один і той самий концерт записаний в комплектах поголосників різного часу створення говорить про те, що час створення комплекту поголосників не варто вважати датою написання всіх творів, які у ньому записані.

Всі дванадцятиголосні концерти – «Скорби сердца моєго», «Воспойте Господеві піснь нову» і «Прийдіте, людіє» є трьоххорними (12-голосся не завжди передбачає поділ на три хори, але тут саме так), з перемінним типом багатоголосся. Це одночастинні твори, побудовані за принципом постійного оновлення музичного матеріалу і контрасту: ладового, метро-ритмічного (чергуються розміри 4\4, 3\4, 3\1, 3\2, 3\8 тощо), фактурного (акордовий, ансамблевий, імітаційний виклад), хорового складу (хорове тутті – різні за складом ансамблі) тощо. Концерти демонструють розвинену поліфонічну техніку, зокрема, такі складні прийоми письма, як трьоххорні канонічні імітації і безкінечні канони.

Українська партесна творчість органічно вписується у європейський контекст. Порівняння партесів з італійською (венеційські багатохорні композиції), німецькою (твори Генріха Шютца), польською (твори Марчіна Мельчевського) музикою вже ставало предметом музикознавчих досліджень і дискусій. Разом з тим, партесна музика має національні особливості, які дозволяють говорити про український варіант бароко, про що писала відома дослідниця Ніна Герасимова-Персидська. Жанр партесного концерту типологічно близький європейському церковному концерту (concerto ecclesiastico). Головна відмінність полягає у тому, що українська церковна музика є виключно акапельною, в ній не використовуються інструменти. Не менш важливою є її інтонаційна своєрідність: одразу чуємо, що це українська музика. Національні особливості стильової концепції партесного концерту проявляються також у виборі словесного тексту.